ЗЛИВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО СКЛАДНИКА ОСВІТИ в післямайданний час

farion_ee380[1]

Так звані реформи в освіті мають за основне завдання послідовно вилучати національний складник з її змісту та переключати увагу суспільства на декор попсової форми. Словом, евроремонт зі знищенням власного дому. І ось чому.

1.Закон “Про вищу освіту”.

Освіта – корона буття МОВИ. В ухваленні “Закону про вищу освіту” в липні 2014 року для мене, як народного депутата VII скликання, НАЙВАЖЛИВІШОЮ була 49 статтяМова викладання у вищих навчальних закладах. У першому читанні депутати проголосували за таке формулювання 49 статті: “Мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова”, як це слушно зазначено в чинному “Законі про освіту”, стаття 6.

Проте в другому читанні комітет із питань освіти і науки ВР на чолі з членом партії “Народний фронт”, депутатом Л. Гриневич своєю більшістю проголосував за безглузду компромісну форму: “Мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова та інші мови відповідно до Конституції України”. Такою була поступка депутатам-регіоналам та ін. (О. Б. Шевчуку, В.О. Богуслаєву, І. Ф. Гайдошу, С. Ф. Кальцеву, Г. М. Калетніку, В. Є. Чубу), які вносили правки до цієї статті й вимагали формулювання “Мова викладання у вищих навчальних закладах визначається відповідно до Конституції України та Закону України “Про засади державної мовної політики”, тобто відповідно до горезвісного мовного закону Путіна-Колесніченка-Ківалова.

У день голосування законопроєкту на фракції ВО “Свобода” ми ухвалили рішення поставити цю правку на підтвердження – і здобули доленосну перемогу: 226 голосів. Переможно зосталося формулювання, проголосоване в першому читанні: “Мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова”. Після цього депутатка від “Удару” І. Геращенко стрімголов бігла до Турчинова з вимогою переголосувати цю правку, але, на щастя, все зосталося ПО-НАШОМУ.

Проте мовна небезпека в цьому законі не минула. З ініціятиви цієї ж Л. Гриневич у законопроєкт, зокрема статтю 46, внесено безпрецедентно згубне доповнення з умов ЗНО про можливість складати вступні тести мовами національних меншин (пункти 11, 12) . Нам не вдалося завалити цю зневажливу правку через організовану маніпуляцію з голосуванням від Турчинова, Гриневич та ударівцями (розумій тепер БПП). Тепер на бажання випускник, якщо він вчився у школі з недержавною мовою (це, до речі, моє законотворче обмеження, бо, за Гриневич, будь-хто), має право тестуватися цією мовою. Чи будуть Ваші діти, вступаючи до польського, чеського, німецького та ін. вишу тестуватися українською мовою? Гриневич і компанія називають це демократією, я називаю це знищенням права титульної нації і скасування обов’язку громадянина України та чужинця знати державну мову.

Б. Під час внесення правок до нового Закону “Про вищу освіту” я, як голова підкомітету з питань вищої освіти, щоб унеможливити втручання кожного наступного неадекватного міністра освіти від руйнування гуманітарного національного складника в негуманітарних вишах, пропонувала правку такого змісту: “Державний стандарт містить перелік спеціальних дисциплін державотворчого значення (українська мова, історія України, етнографія України) та обсяг кредитів для їхнього вивчення”. І отримала такий висновок комітету про відхилення цієї правки“Визначення змісту стандартів не є предметом регулювання Закону. Встановлення у стандартах переліку навчальних дисциплін суперечить принципу автономії ВНЗ та стандартам Європейського простору вищої освіти” (с. проєкту Закону 92-93). Таким способом у вишах усунуто обов’язковість світоглядових україноцентричних дисциплін.

2. А. 25 листопада 2014 року розпіярений демоліберальними колами “майданівський” міністр освіти і науки С. Квіт видав наказ N1392 “Про визнання таким, що втратив чинність, наказ Міністерства освіти і науки України від 09.07.2009 N642”. Цей останній скасований наказ приписував обов’язковість викладати в негуманітарних вишах предмети з циклу українська мова, історія України, історія культури.

Після численних звернень установ та науковців С. Квіт, що, до речі, навчався у російській школі міста Львова N17, вдався до типового облудного кроку й 11 березня 2015 року видав ні до чого не зобов’язливе рекомендаційне розпорядження: “Забезпечити викладання дисциплін, що формують компетентності з історії та культури України, філософії, української мови…”. Не забув, звісно, ще про одне знаряддя денаціоналізації українців – англіїзацію коштом українізації, себто “створення умов для вивчення англійської мови”. І ці умови для вивчення англійської мови створили, а українську мову з історією України почали масово вилучати з навчальних програм!

Б. Показово, що це останнє – англіїзація – зовсім не має рекомендаційного характеру, як із українською мовою та історією України, бо 3 лютого 2016 року цей прекрасний міністр-деукраїнізатор та міністр-англіїзатор, що, як пише вікіпедія в її англійській версії: “Kvit was born into a Jewish intelligentsia family in Uzhhorod” (https://en.wikipedia.org/wiki/Serhiy_Kvit), – видав НАКАЗ “Про затвердження Порядку присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам”. Відповідно до цього наказу, до прикладу, на звання професора науковцеві вишу приписано писати монографії в Україні англійською мовою!!! та ще й видавати їх “в одному з міжнардних видавництв, перелік яких визначається рішенням вченої ради”. Цікаво, за скільки і на чиї еври? Правда, це велике щастя для українських науковців розвивати НАУКОВИЙ стиль англійської мови може бути заступлено їхніми публікаціями в так званих наукометничних (ну і новотвір!) базах Скопус чи Веб оф Сайнс (навмисно пишу кирилицею, щоб дистанціюватися від цього космополітичного угодовства). Та то байка. Ми, науковці, маємо своїм коштом стажуватися по закордонах (це особливо заворожливо й актуально для українознавчих дисциплін) та складати іспит на знання англійської мови рівня В2 дядькові Семові у Великобританії за наші гроші: орієнтовно понад 2 тисячі гривень при обов’язковому посібникові за майже пів тисячі гривень… І дядько Сем, який, до речі, “забив” (чи екзитнув) на Европейську унію, має тебе, українця чи українку, оцінити на право бути професором (чи навіть доцентом) в Україні… Це не сюррик, це “ментальне рабство” (Е. Маланюк). І де є ще таке приниження і такі міністри-ідіоти? Чи не тому Москва іде на нас війною? Тут бо завше всередині не простий, а “інтелектуальний раб” зустріне: як не московізація, то англіїзація. І, звісно, не поряд із УКРАЇНСЬКОЮ, а ЗАМІСТЬ.

3. Пришестя С. Квіта після його основної “валуєвської” роботи швидко скінчилося й освітонауку “короновано” типовою чиновницею і функціонеркою від “Народного фронту” п. Л. Гриневич. Це під її орудою МОН устами очільника департаменту дошкільної та середньої освіти тов. Ю. Кононенка заявило про “двомовний курс освіти”, правда, не англійсько-український, а як звикли: російсько-український. І на підтвердження вірности російсько-української “дружби” (“дрючьби народов” Ю. Іллєнко) в час російсько-української війни МОН в жовтні-грудні 2016 року поширило серед учнів 7-11 класів російськомовні анкети, схвалені Академією педагогічних наук України, приголомшливого змісту: “Я бы хотел (ла), чтобы Украина присоединилась к политическому и экономическому союзу с Россией”, “Украинская и русская культуры совершенно одинаковы”, “Украина и Россия должны быть одним государством”, “Украина становится частью большого союза, который включает Россию”, “Украина распадается на несколько отдельных государств” та ін. (http://buknews.com.ua/page/skandalni-antydergavni-ankety-ministerstva-osvity-ukrainy-distalysia-chernivetskykh-shkil.html).

Наївні заклики до Гриневич звільнити з посади представника “рускава міра” в міносвіті Кононенка нагадали мені заклики до Януковича звільнити Захарченка. Говоримо Гриневич – розуміємо табачникоквіт і Порошенко. Чиновниця просто виконує поставлені перед нею завдання нейтралізації національного духу в зародкові – у школі. Себто ліберасти сказали: треба знищити форму становлення національної держави через школу і виш! Ліберасти з виряченими очима спостерігали, як зрежисований ними на початку Майдан перетворюється в червоно-чорний, націоналістичний. Тепер їхнє завдання жодними методами не допустити до повторного переживання нестерпних для них червоно-чорних почуттів. От веселка для них – то класно!

Її наступний крок у мовно-державній війні з українцями – новоспечений проєкт Закону про освіту (N3491), що надає право нацменшинам навчатися їхньою мовою (ст. 9, п. 2): “Громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних закладах середньої освіти”. І це нашим українським коштом з держбюджету ми навчатимемо в наших школах московським язиком і язика московського, що є основним інструментом знищення нашої соборности та самостійности?! Їй, мабуть-таки, недоступні праці видатної українізаторки навчального процесу в революційну добу (1917-1921 рр.) Софії Русової, себто пані Ліндфорс зі шведсько-французького роду. Саме ця видатна педагогиня, що обрала УКРАЇНСЬКУ МОВУ за свою батьківщину, ще 100 років тому виписала основні засади НАЦІОНАЛЬНОЇ освіти винятково через УКРАЇНІЗАЦІЮ, відповідно до якої першорядне місце в школі слід відвести “предметам національним – мова, література, історія, географія свого народу, його давні закони, його психіко-етнічні риси”. А ще ця видатна жінка-поліглот у статті “Націоналізація школи” (1917) наголошувала: “Двомовна […] школа, хто її не влаштовував би, держава чи приватна особа, є не лише злим глузуванням над здоровою науковою педагогікою, але й недопустимою… образою учнів… Двомовна школа – це педагогічний нонсенс і…життєвий злочин, яким жартувати не слід…”. Побоювання Софії Русової справдилися: саме насаджування двомовности в Україні врешті вибухнуло війною! Як бачимо, п. Гриневич уперто ступає дорогою її активного розпалювання й готує чергові дари Путінові. Діма Табачнік аплодує, а ще, думаю, дуже задоволені виборці Народного фронту.

4. Останній подарунок від Гриневич та її заступника П. Хобзея (відповідає за середню освіту) – злиття у школах двох предметів української літератури зі світовою літературою, хоч спершу заповідалося ще й предмет “українська мова” злити! Що ж, логічний і системний акорд. Мову та історію Квіт уже “злив” у вишах, тепер і до світоглядових предметів у школах варто взятися. Браво демоліберастам зі Львова, бо передусім вони творять це освітньо-національне ошуканство: “…ліберальна демократія діє краще за голодомор – проносить легко і безшумно, не уриваючи сну” (Ю. Іллєнко). Донецькі і луганські до такого не додумалися!

Отже, звідки взялася маразматична ідея злиття шкільного предмета “українська мова”, “українська література”, “зарубіжна / світова література” і кому це треба?

Як довідуємося зі статей призначених “реформаторів” на зразок ректора Кропивницького педуніверситету Г. Клочека і незнаного та неавторитетного в професійних педагогічних і філологічних середовищах “члена робочої групи з розроблення нового Держстандарту загальної середньої освіти” на прізвище М. Товкало (працює у Львівському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти, заступником директора якого певний час був ще один освітній “реформатор” П. Хобзей), чомусь САМЕ ЦІ предмети перевантажують учнів у школі. І ці дві названі “геніяльні” особи – Клочек і Товкало (остання, мабуть, засекречений “видатний” педагог-методист!) – під керівництвом своїх кураторів – Гриневич і Хобзея – зробили грандіозне відкриття: щоб розвантажити учня, треба злити три предмети в один! Дійсно, пощо тримати рідину в трьох пляшках – злиємо в одну – і рідини стане менше, а якості води більше! Про цю свою “винахідливість” вони наприкінці минулого року “терли” у винятковому навчальному закладі Львова УКУ – розсадникові ліволіберальних ідей під запашною европейською пудрою та словесними фантиками на зразок “цілісна картина світу”, “компетентнісний аспект”, “інноваційні методи компетентнісного підходу”, “реальний навчально-розвиваючий, когнітивний, етичний та естетичний потенціал впливу”, “системоутворюючі функції”, “синергетичний ефект” (див. http://osvita.ua/school/52827/, http://gazeta.dt.ua/EDUCATION/pro-chas-h-u-reformuvanni-osviti-_.html). До цієї словесної марноти п. Товкало свідомо приплела Любомира Гузара, бо він начебто громом кинув, сказавши: “Наші діти не вміють говорити”. Даруйте, глупота такого узагальнення не потребує навіть спростування, бо НАШІ ДІТИ (звісно, що не всі) таки прекрасно говорять і пишуть, про що свідчить Міжнародний конкурс знавців української мови ім. Петра Яцика та ін.!

Система аргументів від Клочека і, даруйте, незнаної Товкало до злиття предметів може викликати хіба шок або гомеричний сміх: “Без пропонованої інтеграції учителеві буде складно застосовувати інноваційні методи компетентнісного підходу. За 45 хвилин годі сподіватися, щоби учні реалізували навчальний проект із дослідження вивісок у місті, експромтом інсценізували літературний твір (найкращий метод для глибокого аналізу тексту та розвитку вміння публічного виступу), відвідали театр, бібліотеку чи музей” (М. Товкало, http://osvita.ua/school/52827/).

Не менше багатий на аргументи професор і ректор Г. Клочек: “І тут підходимо до кардинальної проблеми, яка потребує нагального осмислення і рішучого реформування. Йдеться про інтегрування навчальних дисциплін. Бо близько двох десятків навчальних предметів, які вивчаються в старших класах нашої середньої школи, – абсолютне безглуздя. Зарубіжна шкільна освіта – в тому числі й польська, на яку ми почали орієнтуватися, – вже давно займається таким інтегруванням. Предмет “українська література” необхідно інтегрувати з предметом “зарубіжна література”, дотримуючись при цьому співвідношення 70% до 30% на користь рідної літератури (http://gazeta.dt.ua/EDUCATION/pro-chas-h-u-reformuvanni-osviti-_.html, газ. Дзеркало тижня, N28, 13 серпня 2016).

Пан ректор і професор услід за реферативною дослідницею польської освіти Гриневич (це тема її кандидатської дисертації з педагогіки) так захопився чужою польською освітою (“по німецькому показу / І заговорили / Так, що й німець не второпа, / Учитель великий” – Т. Шевченко), що забув про значення українського слова “займатися”: загорітися, палахкотіти – і зовсім не властиві українській мові активні дієприкметники: існуючі, зростаючі, розвиваючий, системоутворюючий… Отож “займатися інтегруванням” – означає хіба згоріти в цьому пеклі знищення національного стрижня української шкільної освіти. Звісно, що пан Клочек у стилі доброго совка не забув похвалити сходження нового сонця в українській освіті й науці п. Гриневич: “І от, нарешті, міністр освіти Лілія Гриневич, у своїх публічних виступах почала наголошувати: зміст освіти сучасної середньої школи потребує суттєвого, майже революційного оновлення. І вказала на причини та стратегічні напрями такого реформування, які, до речі, давно й добре усвідомлені в “просунутих” освітніх системах, але тільки зараз озвучуються у нас…” (Там само). Словом, царіца сказала, хохол упав ниць: “Може, так і треба” (Т. Шевченко).

Якщо п. Клочек панацею реформи в середній школі вбачає у злитті двох літератур, то п. Товкало зі Львова (Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти) опікується злиттям мови з літературою. І після того, пророчать нам ці неосяжні експерти, ВСІ діти возговорять яко ритори: “Література в інтеграції з мовою стає предметом, у рамках якого школярі не будуть “проходити” твори зі скаженою швидкістю…” (http://osvita.ua/school/52827/). Цікаво, ЯК утіляться ці чари заповільнення й красивоговоріння від Товкало?

Проте, на щастя, не лише “пиха лакеїв” (Ю. Липа), чиновники та функціонери, ділки та бізнесюки, підлюки та конформісти панують в освіті та науці. Закликаю ВСІХ долучитися до ЗВЕРНЕННЯ науково-педагогічної спільноти, представників громадськости та всіх небайдужих до міністра п. Гриневич з вимогою припинити знищення україноцентричних дисциплін. Це ЗВЕРНЕННЯ стало вислідом українського круглого столу, що відбувся на базі факультету іноземної філології Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова “Шкільна літературна освіта: вчора, сьогодні, завтра”, модераторами якого виступили доктори педагогічних наук, професори Олена Ісаєва та Жанна Клименко (http://www.isaieva.kiev.ua/important.html).

У резолюції учасників всеукраїнського круглого столу наголошено на вимозі зберегти повноцінні навчальні дисципліни “Українська мова”, “Українська література”, “Зарубіжна література” як ідеологічно важливі україноцентричні предмети, а подальші реформи здійснювати винятково на основі принципу україноцентризму.

Водночас, незважаючи на це, 23 грудня 2016 року, напередодні новорічно-різдвяних канікул, на сайті МОН України для громадського обговорення  оприлюднено Проект Типового навчального плану для 10-11 класів  загальноосвітніх навчальних  закладів, в якому ідея інтеграції української і зарубіжної літератури знайшла своє втілення у навчальному предметі “Література (українська і зарубіжна) “ (див.покликання: http://mon.gov.ua/citizens/zv%E2%80%99yazki-z-gromadskistyu/konsultacziyi-z-gromadskistyu/gromadske-obgovorennya-2016.html).

Отже, це інтеграція чи нівеляція українського світогляду в Україні через ідеологічні предмети? Запитання риторичне. Література – це моделі життя й естетичний кодекс нації. Змішування в одному курсі української літератури зі світовою – це свідоме й навмисне ліберальне розхитування межі між своїм та чужим і перетворення України, як омріяної національної держави, в територію визиску і матеріяльного інтересу. А Товкало зі Львова, що так жагуче прагне злити в один предмет українську мову та літературу, хай береться у своїх мріях за злиття алгебри, геометрії та фізики. Теж три в одному. Посередності завше на дорозі злиття з чимось чи кимось: то московитами, то німцями, то поляками…Ми ж натомість і далі вперто торуватимемо наш винятковий національний шлях освіти. Бо ж з нами видатні педагоги, а не чиновники-функціонери Софія Русова, Г. Ващенко, Б. Грінченко, А. Погрібний та ін.

You may also like...

0 thoughts on “ЗЛИВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО СКЛАДНИКА ОСВІТИ в післямайданний час”

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *