Шевченківські читання 2016

Релігійна свідомість людини починає формуватися ще в колисці. Де був хрещений Т.Шевченко 28 лютого (12 березня за н. ст.) 1814 р.: у Православній церкві чи в Греко-католицькій, або як говорили в XVII–XVIII ст., Руській католицькій церкві? Хрестив його священик Олексій Базаринський, а хресним батьком був селянин із Моринець Звенигородського повіту Київської губернії – Григорій Дяденко. Дослідник О.Я.Кониський, вивчаючи дитинний вік Тараса Шевченка, писав, що села Моринці, де Тарас народився і був похрещений, і Кирилівка, куди переїхав він разом з батьками у 1816 р.Посилаючись на пам’ятну “ Книгу Киевской епархии”, видану 1882 р. (сторінки 75 і 77), він твердить: “ Ще в першій половині XVIII віку в обох селах були церкви греко-католицької релігії во ім’я св. Івана Богослова”. Враховуючи на те, що принаймні до 1768 р. ніяких конфесійних змін у с. Моринцях бути не могло, можна впевнено стверджувати, що дід Тараса, Іван Андрійович, 1757 р. народження (прожив 115 років) і баба Марфа, 1766 р. народження були греко-католиками. Перші відомості про церкву, про християнську мораль хлопчик одержав від дуже релігійного тата, який удома по неділях і святах вголос читав Святе Письмо та оповідання про життя святих, був для свого середовища людиною дуже письменною. Будучи підлітком, Тарас ходив із сестрами молитися до Лебединського монастиря, що був заснований у 1779 р. як жіноча обитель. Там слухав оповідання стареньких ченців, які на власні очі бачили Коліївщину 1768 р.

Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить: 
від кайданів, що волю сковують, 
від копит, що у душу б'ють,
 від чужих, що тебе скуповують,
 і своїх, що тебе продають?!

Ліна Костенко
“Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога . . .
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чому маленькому мені
Тоді так приязно молилось
ого так весело було?”

Тарас Шевченко
"Ну що б, здавалося, слова... " Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди! .....

Василь СИМОНЕНКО

У часи Т.Шевченка, а надто в його дитячі та юнацькі роки, Української православної церкви вже давно-давно (від 1686 р.) не було: її поглинула державна імперська Російська православна церква. А Українська православна католицька церква у перші десятки років XIX ст. була так нещадно стероризована московським деспотизмом, що припинила  своє існування на всіх окупованих російським імперіалізмом українських землях. Дух і традиції українського християнства Тарасові Шевченко довелося вже переймати не стільки від служителів Української Церкви, скільки від українського простого люду, який на той час залишився сховищем українства взагалі. Боротьба за Україну у свідомості народної маси означала боротьбу за Христову віру, а Церква вважалася храмом Божим і національною святинею. Такий погляд Тарас Шевченко перейняв від свого оточення і він проймає всю його творчість.

ПРИРУЧЕНИМ ПАТРІОТАМ

Обмивши губи в нарзані чи в каві, Дожовуючи свіжий бутерброд, Ви стаєте великі й величаві І любите Вітчизну і народ.

Ви чуєте народні віщі думи, Його тревоги берете в серця, Коли потієте у черзі за костюмом, Затиснувши в долоні гаманця.

Ні, ви не блазні, ви не лицеміри — Нікчемного презирства не убить, І свій народ ви любите без міри, Коли у міру вигідно любить.

За плату ви закохані в ідею І зморшки морщите на ситому чолі… Кому ж ви служите, приручені Антеї, Відірвані від матері-землі?

Хто ваш народ? Яка у нього доля? Куди його коріння проросло? Чиї могили стогнуть серед поля, Забрівши здичавіло у село?

Хоч раз почуйте, грамотні руїни, Нікчемні слуги чорного добра, Як обіпершись вітрові на спину, Кричить Тарасова гора: — Нема на світі України, Немає другого Дніпра!..

Василь СИМОНЕНКО 26.VI.1963

За Україну, за її долю і за волю Шевченко 10 років карався на засланні, але не каявся. Важко визначити, коли Шевченко потрібніший був рідному народові: чи в далекі жахливі часи, коли він був поневолений, чи сьогодні, коли в Україні Росія підступно веде жорстоку війну. Шевченко поставив на сторожі свого поневоленого народу слово. Не принесло воно йому багатства і розкоші, зате вкрило вічною славою як могутнього захисника істини і справедливості.

Та виростають з личаків, із шаровар, з курної хати раби зростають до синів своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава, земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер не матимеш од нього спокою, йому ж рости й рости, допоки не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом спадають з неба блискавиці, Тарасові провісні птиці — слова шугають над Дніпром.

Василь СТУС VI.1963

Любов до Шевченка в нашому народі незабутня, відображають її істинні слова Ліни Костенко «Кобзарю! Знов до тебе я приходжу, бо ти для мене совість і закон…».Як ніколи актуально звучать слова Стефана Ткачука з Румунії про внесок поета розвиток української мови «Шевченко започаткував ренесанс рідної мови. Вислухав її з вуст народу, від бандуристів на ярмарках, у згадках дідів-прадідів про народні повстання, запам’ятав в колискових матері, жартівливих приспівок на вечорницях. Вислухав, затямив, оправив у форму своїх живих віршів і повернув збагачене ну, очищену, підняту до поезії мову своєму народові».

І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє

Доборолась україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають. Замість пива праведную кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть материні очі современними огнями. Повести за віком, за німцями, недоріку, сліпую каліку… не дуріте самі себе! Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, того бог карає, того діти цураються, в хату не пускають. Чужі люди проганяють, і немає злому на всій землі безконечній веселого дому…. Обніміте ж, брати мої, найменшого брата,— нехай мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх твердими руками і діточок поцілує вольними устами. І забудеться срамотна давняя година, і оживе добра слава, слава україни, і світ ясний, невечірній тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!

Тарас Шевченко


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *