Боротьба за Українську державність

Інтерв’ю головного отамана С.Петлюри журналістові італійського журналу «L’Idea national» у Варшаві
(Лютий 1920 р.)
___________________
Президент Української Директорії мешкає на одній з найбільш спокійних вулиць Варшави. Я поїхав до нього вранці. Зі мною перекладач, який розмовляє вільно і гарно на десяти мовах і не знаю на скількох діалектах. В той час, як сани тихо скользили по вулицях, покритих снігом, мій товариш малював мені широкими штрихами моральний профіль Головного Отамана, з’ясувавши його прямоту, патріотичний жар, дух самовідданості, залізну волю, котра не знає перепон. Петлюра, закінчив він з жаром, є найбільш чистий національний герой.

Герой чи ні Петлюра? Симпатична людина, простий у відношеннях, дуже сердечний. Він має дуже виразне обличчя з дуже глибокими зморшками виразу страждання, з дуже м’якою, майже дитячою усмішкою.

Він висловлює слова вільно, м’яким голосом, рішучим тоном, відокремлюючи склади. Сильне потрясання руки, подання папіроси…

“Я би бажав побачити Вас на Україні, на вільній Україні. Я був журналістом, маю дуже велику симпатію до представників преси і гостру тугу по залишеній професії. Я маю надію, що хутко буду в змозі повернутися до моєї праці публіциста”.

“Які не були б фантастичні чутки про моє перебування в Варшаві, я тут знаходжусь виключно з політичних причин. Крім моєї діяльності з практичного боку, я хочу доказати індеферентним живучість української ідеї, довести перевагу в підтриманні цієї ідеї”.

ІТАЛІЯ І УКРАЇНА

“Я радий констатувати, що Італія, як це бачу з безпосередніх інформацій, слідкує з деякого часу з великим зацікавленням за українським питанням. Політико-економічні кола розглядають це питання з великою увагою. Причина цього зацікавлення двояка – ідеальна і матеріальна. Ідеальна – італійці бачать в нашій боротьбі за відродження свій власний відгук славної своєї боротьби за відродження Італії. Це є зовнішня і головна аналогія, яка кидається в вічі. Ще й зараз Україна, як колись Італія, є для своїх ворогів тільки географічний вираз, ще й досі наші найкращі патріоти, як колись і ваші, називаються бандитами та підозрілими авантюрниками. Між Італією та Україною є схожість історії, яка дає можливість спільного порозуміння. Це не є тільки риторичне запевнення: Ваш Гарибальді “освободитель” користується на Україні величезною і легендарною популярністю. Українська справа не може не найти собі відклику в благородних серцях і відкритих умах.

Наша справа – справа людства. Зацікавлення українською справою базується і на економічному грунті. Про це я скажу пізніше. Тепер же я скажу ось що: і я, і мої співробітники вважаємо себе простими каменярами. Ми будуємо по волі народу українську незалежну державу, а коли наше діло буде виконане, Установчі Збори, вибрані народом, остаточно виявлять волю народу і вкажуть, кому вони хочуть доручити керування державою. На цьому шляху ми мали великі перешкоди. Ми часто падали, але надхненні духом великої віри в конечну перемогу наших ідеалів, ми знову воскресали. І зараз може більш, ніж колись, стоїмо на твердому грунті. Може, ми робили дипломатичні помилки, але ми ніколи не мали претензій бути тонкими дипломатами.

Нам бракує інтелегентних сил. Наш нарід інтелегентний, але епоха грубої русифікації, війна і жорстка різня, зроблена нашими ворогами різних напрямків, сильно зменшила кількість освіченого елементу серед українців. А що торкається дипломатичних помилок, то хіба старі держави Європи не робили їх? Як назвати впертість змагань держав Антанти гальванізувати труп “єдиної неділимої Росії”, труп Денікіна. Тепер ясно всім, що значить змагання воскресити мертвеців. Та коли б нам Антанта помогала і не даром, а в обмін на сировину, котрою Україна так богата і котра могла бути в час наших військових успіхів легко експортована на Захід, Україна була б зараз вільною і її міжнародне становище було б зовсім іншим. Українці боролися з великим героїзмом серед тяжких обставин, але абсолютна ізольованість, в котрій вона опинилася, не позволила їй використати своїх успіхів. Українська Держава була обложена зо всіх боків”.

КРАЇНА ОСЕРЕДКА ВСЯКИХ ХВОРОБ

“Ми не мали відпочинку. Наші вороги розповсюджували різні чутки про нашу “органическую неспособность построить государство”. Але в тих обставинах, в яких ми знаходилися, ми творили чудеса. Ми переходили цілу низку тяжких становищ. Зараз ми зацікавлені санітарними обставинами на Вкраїні, які дуже тяжкі. В сучасний момент Україна є осередком різних епідемічних хвороб,а першою і найлютішою є тиф в різних його формах. Це страшне нещастя загрожує також Європі і не блокадою можна допомогти справі. Ця хвороба дуже хутко розповсюджується. Не з альтруїстичних, а з егоїстичних причин треба поспішати з санітарною допомогою, надсилаючи на Україну санітарний матеріал, медикаменти, улаштовуючи секції Червоного Хреста з шпиталями. І то негайно, кажу я”.

“Повертаючись до української ідеї, я повинен сказати, що її сильно пошкодило те, що це нова ідея. Для нас, українців, вона стара, але ми не могли говорити про неї, а повинні були її уперто скривати в своєму серці з надією, що підійде нарешті і наш день.

Всі нові ідеї проходять через чотири стадії:

  • І)про ідею не говорять, при згадці про неї з презирством стискають плечима;
  • ІІ)про ідею вже говорять, але з презирством, як про щось таке, про що не варто і говорити;
  • ІІІ) ідея трохи-потрохи притягає на себе загальну увагу, декотрі зацікавлені силкуються її задушити, а другі налякані, злобно на неї нападають;
  • ІV) ідея очищена від всяких відпадків, приймається всіма і світить всім у вічі. Наша ідея зараз в третій стадії, а в декотрому відношенні вона переходить в четверту”.

БОЛЬШЕВИЗМ ТА ЦАРИЗМ

“Цікаво розглянути “елементи” третьої стадії. Ми, українці, боремося за право вільного розвитку, розвитку нашого національного духа, наших історичних стремлінь, наших історичних традицій. Нам зрозуміло, чому російські реакціонери, також, з чисто політичної точки погляду, проти незалежної України. Український народ – народ хліборобів (87% селян), народ демократичний. Він не має імперіалістичних намірів, він не силкується захопити чужу землю і чужі багацтва. Наш нарід визнає без всяких застережень право кожної національності, яка мешкає на Україні, розвиватися духовно, національно по власному бажанню. Не так думають російські більшовики та реакціонери – обидві партії деспотичні і націоналістичні, обидві стоять ближче одна до одної, ніж це звичайно думають. Як ті, так і другі розглядають Україну, як частину Росії. Це цілком зрозуміло, бо Україна сама найбагатша частина бувшої Росії і без України Росія імперіалістична не могла би існувати. Наш край за часів царату безсовісно грабували. Всі фабрики і заводи (бавовняно-вовняні, металургійні і ін.) знаходились на російській території, залізниці були збудовані в такий спосіб, щоб вони служили виключно промисловому розвиткові Росії. Українським змаганням збудувати промисловість на Україні уряд Росії завжди робив непереможні труднощі. Від Сазонова до Саченка, від Чайківського до Леніна – росіяни в відношенні до України всі однакові. Крім характерного цілком атавістичного бажання “єдиної неділимої Росії” росіяни просто не хотять загубити такого лакомого кавалка, як Україна.

Росіяни нападають на нас з яростю. Для них всі засоби гарні проти нас. Вони малюють нас в самих чорних фарбах. Не глядучи на їх священний жар, вони ніяк не могли з’ясувати, чому всі ті вірмени, мусульмани з азербайджану, грузини, кубанські козаки, українські білоруси, естонці, литовці, латиші не хочуть навіть і чути про Росію. “Свята матушка Расея” завжди була для них мачухою і ніхто не хоче знову підпасти під її владу, і менш всього українці”.

СОРОК МІЛЬЙОНІВ

“Україна доказала це. В сучасний мент, як і в минулі століття, вся Україна – один великий терен військових подій. Таким робом Україна не може влити в скарб Європи – культури всіх своїх духовних богатств. Наш край богатий своєю глибокою та оригінальною музикою, власним мистецтвом, великою в тонких красках літературою. В нас сорок мільйонів населення. Ми бажали б іншим країнам віддати з того гарного, що в нас є. Ми володіємо безмежним економічним богацтвом. До війни з України вивозили біля 300 млн. пудів хліба (один пуд – 17 кіло). Ми могли б більше експортувати. Європа крайнє потребує в хлібі і Україна могла б його дати.

Нехай Європа не робить жодних собі ілюзій, гадаючи, що вона буде в змозі одержати хліб від большевиків, бо де ж їм взяти того хліба, як не на Вкраїні. Але український селянин не дасть хліба большевикам, як він не дав його німцям, як він не дав його Денікіну. Він скоріш спалить його. Він його не дасть тому, що нічого не отримав від большевиків, які крім агітацій, брошур, нічого не мають. Крім того, український селянин проти большевиків. Большевизм не підійшов до нього, бо він дрібний власник. Він тісно зв’язаний з землею, він і індивідуаліст, і ненавидить комунізм. Він ворог до большевизму в теорії і в практиці. Більшовизм нічого не одержить від нього. Насилля не поможуть. Самі страшні насилля німецькі і російські, ніколи не були в змозі забрати від нього хліб, добре схований.

Я кінчаю. Антанта після невдачі з воскресінням Денікіна кидається в другу крайність. Вона робить нову помилку. Оскільки центр ваги всього східного питання в Україні, один вихід – признати Україну.

Тільки таким робом може бути вирішене східне питання, питання дуже складне. Вигнати окупанта з своєї території зможуть самі українці, для нас досить мати забезпечене запілля”.

L’Idea national. – 1920. – 10 березня

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *