Розлоге привітання, надіслане патріархом РПЦ Кирилом Петру Порошенку не те що до інавгурації – до офіційних і остаточних результатів виборів, примусило замислитися про його геополітичний зміст
Зокрема, згадати, що російсько-грузинське примирення теж здійснювалося під акомпанемент схвалення патріархом РПЦ обрання Георгія Маргвелашвілі на місце „нерукопожатного” для московських діячів Саакашвілі.
Таке вітання виглядає як „добрий знак” з боку традиційно несамостійної у прийнятті ключових, тим паче – зовнішньополітичних рішень РПЦ, і, ймовірно, відкриває шлях для подальшого широкого дипломатичного діалогу. Особливо якщо зважити на той факт, що Петро Порошенко є вірним УПЦ МП і прихожанином радикально проросійського Свято-Іонинського монастиря.
Проте між українською і грузинською історіями є й очевидна різниця. РПЦ, керована під час російсько-грузинського конфлікту покійним Алексієм, повела себе щодо грузинської православної церкви цілком благородно, відмовившись брати під омофор абхазькі та осетинські парафії, і наголосивши, що канонічна територія грузинської православної церкви є непорушною незалежно від політичних перипетій. Подібна позиція викликала повагу грузинської сторони і зробила РПЦ логічним модератором процесу примирення. Натомість в українських подіях РПЦ показала себе не найкращим чином. Позиція стосовно кримських парафій так і не озвучена, а немало парафій УПЦ МП перетворено на центри ворожої для України пропаганди та агітації – якщо й без участі московських „старших товаришів”, то й явно без заперечень з їхнього боку. Що призводить до закономірно негативної реакції на РПЦ як українського суспільства загалом, так і адекватно налаштованих вірних та священства УПЦ МП зокрема.
Та й тон у привітаннях Порошенку та Маргвелашвілі кардинально різний. Якщо у привітанні грузинського президента мова йшла про „нову сторінку у відносинах Грузії та Росії”, то Порошенко вислухав лиш набір порад про те, що він повинен годити всім регіонам країни, а також вказівку, що рішення щодо церковного життя мають прийматися у відповідності до канонів.
Тому, загалом, „хід патріархом” – якщо він зроблений Кремлем – може й насправді означати, що Путін готується до вдалого й корисного ендшпілю останньої російсько-української партії.
Проте існує і далеко ненульова ймовірність, що „кризовий менеджер” Кирило, втомлений від вимушеного мовчання останніх місяців, пішов ва-банк, щоби переламати вельми небажану для РПЦ тенденцію незадоволення її політикою в рядах УПЦ МП – і готовність влади поцікавитись „батюшками”-бойовиками та іншими феноменами сучасного українського християнства.
І в такому випадку першим – і найважливішим – завданням Кирила є „заявити права на православного президента”.
А першим – і доволі важливим тестом для Порошенка є його готовність поставити суспільні інтереси народу, який його обрав, вище за інтереси структури, яка, як не крути, є частиною політичної системи країни-агресора.